Патріотичне, морально-етичне, виховання особистості 

 

 

 

 

 

Виховний захід на тему:

 

«Поки горить свіча.»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                            Підготувала :

                                                                                                   заступник директора з

                                                                                        виховної роботи

                                                                                                           Возилівської ЗОШ І – ІІІ ст.

                                                                                                           Павлюк С.В.

 

 

Доброго дня !

Ми дякуємо всім за те, що прийшли на цю зустріч.

 

Для кожного – диво своя Батьківщина,

В ній рідне коріння і мови душа,

І скільки б світів не пізнала людина,

На рідній землі лиш вона ожива!

«Що таке Україна?  Україна  - се земля де живуть українці. Вона є всюди там, де гомонить наша рідна українська мова й пісня, всюди там, де люди пам’ятають про спільну минулу долю і недолю, всюди там, де люди хочуть свобідного українського життя.

Україна – це великий, славний, багатий колись край. Широко й далеко простягся він – на тисячі дві верстов поздовж, недалеко одну -  впоперек. Велика Україна, звиш півтора рази завбільшки Німеччини або Франції. Тай  що з того? Від віків всякі чужинці пасуться українським хлібом, худобою, лісом і пасікою, вугіллям і залізом. А український нарід останню, кров’ю прикипілу сорочку для них з плеча  здіймає, останню ложку страви їм віддає, сам із голоду і холоду примирає або іде в далеку чужину шукати долі: в Бразилію, Канаду, Сибір, Туркестан.

Чому се так? Чи ті чужинці – поляки, москалі, жиди та інші – такі вже нелюди, що не дають жити українському народові? Ні! Се ж такі самі люди, як і ми, українці, так само як і ми потребують їсти і спати, так само живуть і вмирають, так само люблять і ненавидять. Але вони нам, українцям, були, є і будуть чужими, а всякий найпаче собі добра бажає. Се вже такий закон природи: усі мусять боротися увесь свій вік за існування своє – не чуже. Ми, українці, найпаче із-за нашої  незгідливості немогли ніколи успішно боротися проти чужинських  впливів. Тому-то в боротьбі за існування побідили нас чужинці й сіли нам на шию.» так писав про Україну Степан Львович Рудницький.

 

Україно! Дорога моя Батьківщино!

Люблю тебе всією душею.

Мені над оце більш нічого не треба:

Домівка матусі, волошки в житах,

Вишневий світанок , полив’яне небо

І сиза роса на траві при шляхах…

Таке все тут миле, доступне і гідне-

Високі тополі і тихе село…

Таке сокровенне, насущне і рідне,

Воно в мою душу навіки вросло.

Корали калини і мамині очі,

І доля – з лелечого наче крила…

Я більшого щастя на світі не хочу,

Щоб лиш Україна міцніла й жила!

*            *                *

 

Лягає паморозь на листя жовте,

Лягає вже на зім’яту траву,

У сяйві місячному все замовкне-

Зізнаюсь я, що так тебе люблю.

Як промінь сонця з’явиться в тумані,

Як небо прояснить свою ріллю,

Я знову зізнаюсь тобі в коханні,

Мій рідний краю! Я тебе люблю!

Ще ліс осіннє золото дарує,

Ним стежка вкриється моя,

Хай кожен цю любов відчує-

Це ж Україна, це ж моя земля!

 

Пісня «Новацька пісня»

  *            *               *

 Озвися голосом дзвінким, моя Вкраїно,

Скажи катам своїм, що ти жива,

Що від наруги воля не зотліла,

Що хід свій починаєш до добра.

 

Озвися голосом дзвінким, моя Вкраїно,

Терпіння пута геть порви,

Вдихни свободи повні груди,

І хід історії зміни.

 

Озвися голосом дзвінким , моя Вкраїно,

Бо далі так не в силах йти.

Устань з колін, повстань, моя Вкраїно,

Вставай, вкраїнцю, ти ще є.

 *         *               *

Не дайся вбрати знов в кайдани,

Як кусень хліба Волю не продай,

Не думай про пекучі рани,

До боротьби, до боротьби вставай.

 

 Вже твою землю вороги шматують,

Вже «друзі» хату продають,

На всіх кайдани знов готують,

Нас знову на хрести приб’ють.

 

Хай буде біль утрати, муки,

За Волю у бою хай всі умруть,

Але чужі у крові руки

Народ мій не зламають, не зігнуть.

 

Пісня «Гей степами»

  Сьогодні у нас відбудеться зустріч, присвячена пам’яті «Небесній Сотні». Людям, які своїм життям довели безмежну відданість своїй рідній землі і народу , до якого належали.  Нехай ця зустріч буде виявом нашої глибокої шани і вдячності цим Великим героям, що покинули нас так передчасно…

        Нерівною була ця боротьба. Влада, сила та гроші - проти гарячого серця. Зло -проти добра. Куля - проти мрії.

       За цей короткий проміжок часу ми прожили цілу історичну епоху.

      Два місяці, залишивши свої родини, тисячі людей стояли на вулицях, день і ніч, у морози, заради одного – щоб домогтися свого, щоб їхній біль хтось почув.

      Це було схоже на якийсь страшний сон. Тюрми заповнили протестувальниками, людей заарештовували просто на вулицях, били жінок, старих. Стріляли у медиків. Катували. Люди зникали безвісти..

      Усе це, щоб приборкати, щоб посіяти страх. Змусити мовчати, рабського плазування перед владою, міліціонером, прокурором, суддею.

    В один день тисячі стали солдатами свого народу. Звичайні мирні люди. Інтелігентні, жартівливі, люблячі. Інженери, вчителі, водії, колишні військові, безробітні, художники і музиканти…

    «Ми прийшли сюди перемогти або померти», - заприсяглися вони на барикаді на Грушевського. «Це – наша країна. І ми її не віддамо нікому», - казали вісімнадцятилітні юнаки, йдучи на штурм облдержадміністрації.

       І Бог почув. Він не міг не почути. Перемога прийшла. Закони про диктатуру скасовано. Ненависний уряд відставлено. У країну повертається надія.

      Велика перемога маленьких людей. Людей з гарячими серцями і мужніми душами. Перемога кожної людини, яка стояла на майданах, передавала гроші у церквах, їжу чи одяг, плакала чи молилася.

       Цього разу ми заплатили за цю перемогу дуже високу ціну. Від нас пішли найкращі.

Нехай німими стануть ті,

Хто дав наказ стріляти.

Нехай сліпими стануть ті,

Хто очі вибивав.

І їх колись родила мати,

Та, попри все,-

Він катом став.

Не буде прощення нікому,

Хто руки кров’ю омивав,

Горіти в пеклі їм довічно

В смолі, бо їх народ прокляв.

Навіки жити буде пам’ять,

Хто смертю волю відстояв.

Віддав життя своє безцінне,

Щоб наш народ щасливим став.

Щоб жив із поглядом в майбутнє

Без страху пострілу у спину,

Щоб колихав свою дитину,

Щоб працював і відпочивав.

Невже, щоб стали ми єдині,

Потрібна ще одна біда?

Потрібні смерті, сльози, горе?

Народна кров – це не вода,

Народні бранці ,схаменіться!!!

Служіть народу – не грошам,

Для них в труні немає місця,

Та й не потрібні будуть там…

*                  *                      *

Ти бачив, як Ангели в Небо летіли?

Так-так, саме в Небо, а не навпаки…

Від пострілів влади отак відлітали

До Бога назавжди вкраїнські сини.

Їх кров залишилась не там, на Майдані,

А на руках всіх провладних катів,

 А сльози батьків потечуть, наче ріки,

На всі покоління до «сьомих колін».

Сьогодні не в силі і сильні змовчати,

Бо кожного серце від болю кричить,

Коли на Майдані відспівують СОТНЮ,

Що  в вічність у славі до Бога летить.

Матусі, гордіться своїми синами,-

Бо душу і тіло зложили своє

За волю народу, що їх не забуде,

Бо слава козацького роду живе!

Не плачте, бабусі, що внуки завчасно

Піднялись до Бога раніше від вас,

Бо тільки Всевишньому знати дорогу,

Коли і для кого настав слушний час.

Вони ж бо пішли у НЕБЕСНЮЮ СОТНЮ.

Отак, з висоти, вберігатимуть нас,

Щоб вже не могли вороги підступити,

А для України настав слушний час.

Одна у них ненька – одна Україна,

Пробачте, для неї віддали життя!

А вам вона нині вклоняється щиро

За їх виховання й безсмертні серця!

 *            *             *

 

Пісня «Янголи»

 

 

 

 

 

 

 

        …і мовчки сотня непокорених героїв
відходила у чисті небеса,

і погляди знесилених мільйонів
дивились вслід братам, батькам, синам;

у темне небо по руках в відкритих трунах
до світу кращого крізь сльози матерів,
не буде прощення убивцям й нам не буде,
коли непомщеними лишаться всі ті, хто так любив,
хто не дістався правди, оступившись на півкроці,
хто згас за нас, недотягнувши до весни,
тримає курс у небеса славетна сотня,
землі своєї упокоєні сини.

горять серця, палають вільні душі,
зійшла зоря, гряде нове життя,
герої не вмирають, кличуть нас на барикади,
і хай прийме тіла їх мерзла ще земля,
витає дух нескореної волі,
гримлять щити, молитви і пісні,
рядами рівними між нас ідуть герої,
усі, хто голову поклав в ці темні дні.

    *         *               *

 «Дерево Свободи потрібно час від часу поливати кров’ю патріотів і тиранів»,-

Сказав ще два століття тому третій президент США   Томас Джефферсон. Ще майже рік тому ці слова були для більшості українців   просто слова, нині ж вони стали реальністю, яка досі не може вкластися в наших головах.

    У лютому 2014-го року кров рікою пролилася у серці України і назавжди запеклася у наших серцях, усіх хто стояв на Майдані і хто не міг там бути чи міг, але не хотів ризикувати.

 Вони теж знали, що ризикують, але це їх не зупинило. «Якщо не я, то хто?» - казав кожен з них, стоячи один за тисячі. Ще зовсім недавно вони були звичайними хлопцями та чоловіками, а нині і назавжди стали Героями новітньої України, Героями Небесної Сотні.

  Коли мине час, коли догорять запалені свічки за спочинок їхніх душ, настане найголовніше: не тільки не забувати їхні імена, а й не забувати те, заради чого ці хлопці віддали своє життя, і не зрадити їх, як вони не зрадили нас. Тому у кожного з нас попереду багато праці – насамперед духовної. Адже вони теж хотіли жити.

 

Мамо,знаєш,як хочеться жити,
вірив,що боремось не даремно,
не хотілося бути убитим
бездиханним упасти на землю.
Iз останніх я сил намагався,
як люблю тебе розказати,
та вони не залишили шансів,
щоб життя моє врятувати.
Ця нестерпна біль,моя ненько,
усе тіло моє пронизало,
клята куля попала в серденько,
і в очах усе світло згасало.
За країну,за честь,за свободу,
ми прийшли на Майдан відстояти,
та прийшлося простому народу
у нерівнім бою воювати.
Що покинув тебе,пробач ненько,
така в мене життєва дорога,
помолися за мене,рідненька,
бо тепер я у сотні у Бога.

*                     *                      *

Болить душа. Тихіше , не тривожте,

Хай вип’є біль свій до самого дна.

Душа не вміє не боліть, не може,

Тоді, коли поранена вона.

Зима у душу поселитись може,

А може засвітитись в ній весна,

Душа ятрить, не може не ятрити,

Тоді коли поранена вона.

Душа поплаче. Кожна по – своєму,

Вона щаслива теж на лад лиш свій,

 Душа не вміє не зігріть, не може,

Тоді, коли горить багаття в ній.

Що пережито, взято із собою,

 Належить їй. Не взяти щось не гоже.

Ви – різні, душі…

Є – немов каміння,

 Що не зігріти, а убити може…

*            *              *

Пісня «Благослови»

 

Він умирав…

Пекла під серцем рана,

Дивились очі в неба море,

На українськії простори,

Які так рано покидав.

Він умирав!

Хоч так хотілось жити,

Тобі, Вітчизно, послужити.

А час, як кров, спливав…спливав!

Він умирав… В очах -  слозинки,

Нараз згадалися картинки,

Які малим ще уявляв.

А зараз? Зараз? Він вмирав…

Згадалось все – дитинство босе,

Заквітчані у лузі роси,

Які малим іще топтав,

Він умирав…

Твої ввижались, мила, очі,

Стискали серце ніжні ночі,

Де соловей «люблю» співав.

А він так рано умирав…

Світ невпізнанний і звабливий,

Незвіданий і серцю милий,

Його, напевно, би чекав.

А зараз? Зараз він вмирав!

Такий, як всі – приємний, щирий,

Розумний, ніжний, серцю милий,

Добра для всіх шукав.

А зараз? Зараз – умирав…

Згадалась мама, її руки

Не будуть пестити онуків:

Одинаком він виростав.

А зараз їх, старих, лишав,

Лишав і думав:»Як же буде?

Чи шануватимуть їх люди

За те, що він робив, казав?

За те, що вірив і боровся,

 За що пролилась наша кровця,

За те, що рабство не приймав…»

Він тихо думав і вмирав…

А знав, повірте, лиш єдине –

Що житиме для України,

 А зараз?! Зараз він вмирав…

Єдина мить йому лишилась

Душа прощалась і молилась,

І Бог, що сповідь вже приймав,

Його діяння вже прощав.

А він збирався. Він вмирав…

На мить сіпнувсь… зламалось віття…

Душа відлинула в століття,

Де Бог один лиш панував,

 А тут він мертвий вже лежав.

*           *                    *

Ховали хлопця у труні,

Землею віко притрусили…

Загинув, кажуть, у борні,

Зі злом боровся він щосили.

Спіткнувсь, впав і назавжди

Життя втекло у засвіт раю.

Світ аж здригнувся від біди

І почорнів за виднокраєм.

А вдома ненька і сестра,

Кохана дівчина чекали

Свого святого вояка

І боронителя держави.

Ховали сонце у труні,

Землею зірку притрусили,

І піднялися враз з колін –

Настоячи заголосили.

Бо не навколішках до сліз

Молитися до Бога треба,

А в повен ріст, у повен зріст,

Щоб дотягнутися до неба,

Щоб не постукала війна,

Щоби не рвалися гранати,

Щоб кожен, як юнак цей, знав,

Як же не хочеться вмирати…

 *          *          *

 

З очей мільйонів – сльози потекли; Серця мільйонів – болем умивались… .  Серця ж Героїв битись не могли,  І очі їхні вже не відкривались. Чи хтось гадав, що власнеє життя  Ціною вільного ставатиме зненацька…?  А їм уже немає вороття , Як вороття й пролитій крові братській. Коли Герої в передсмертний крок,  Так віддано цю волю здобували, Свідомо вбивці, тиснучи курок, У пекло свої душі віддавали. І вже сердець немає молодих, Що билися за волю разом з нами. Лиш чути материнський плач за них, Який блукає довгими ночами. Небесна Сотня – у небесний світ  Полинувши, для нас сказала – жити! Тож оправдати долі їхніх літ –  Обов`язок народної еліти. На небі спокій їх чекає вже;  І Вічна Пам`ять на землі настала. За них ми Богу молимось лише,  Та промовляєм: Слава! Слава! Слава!

«Мені не болить… Я - живий… Не болить…Мамо…»

Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже, а очі, ті голубі очі вже ясніли щасливо – він ішов ангелом до Бога…

Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли Ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.

 

Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати. Бо син Ваш своєю кров’ю змив наш гріх.                           Тяжкий гріх. Гріх тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця – незрячі. Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах і перечікували той гріх.

Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили, як на гроші їхнього недоїденого хліба виливають золоті батони.

Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися – немає ліків, аби помогти,і наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.

 

 

У судах – розпинали невинних і кидали за грати.  Прокурори фальсифікували справи. А ми… ми мовчали байдуже і в неділю ішли до церкви, ставили свічку, аби відкупитися. А в понеділок – давали хабарі. І відводили погля в бік.

 

Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні.

Вже не тече кров із ран Вашого сина. Не пече йому  у грудях більше. Вже у сотні своїй небесній стоїть він на варті.

 По праву руку від Бога. А по ліву – його побратими.

 

Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали, - життя своє. За нас віддали. Аби ми жили… Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові.

 

 

Мамо, не плач. Я повернусь весною.

У шибку пташинкою вдарюсь Твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач. Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну
Вона, як і ти, була в мене одна.

 

 

Чому ви, матінко, в сльозах,
Чому дивлюсь згори додолу,
Чому кружляю в небесах
Над рідним Києвом по колу?..

Чи це наснилося мені,
То, прошу, розбудіть скоріше,
Що ніби тіло у труні
Моє лежить і вже не дише.

А поряд мене ще стоять
Під прапорами домовини.
Згори дивлюся – в них лежать
Мої вояки-побратими.

Кругом палаючі свічки…
І зникли всі криваві плями…
Їх змили нині сліз річки
Пролиті у церквах над нами.

Дивлюсь на все з таких висот,
Де навіть сокіл не літає,
Де тиша, що не знає нот,
Тому ніколи не співає…

Які незвичні почуття…
Невже тепер я крила маю?
Чи може, я пішов з життя?..
Чому ж біль досі відчуваю?

За рідну землю і братів
Усіх, хто вийшли на майдани
Супроти влади і катів –
Щем невимовний ятрить рани.

О Боже, як чоло болить
Пробите кулею, в нім дірка!
Я пам’ятаю – впав й за мить
Злетів у небо, наче зірка.

Так… так! Нарешті зрозумів!
Та це ж мене Майдан ховає,
І той сумний церковний спів
В останній путь випроводжає.

Гадаєте мене нема?
Але, повірте, я існую!
Душа свідома і жива,
Все бачу, розумію, чую.

Не маю я тепер очей,
Та сліз моїх прозоре море
Проллється навесні дощем
На землю, на її простори.

Я не один посеред хмар,
Нас тут вже є «Небесна сотня» –
Поклавши серце на вівтар
І душу, що не є самотня.

Тепер ми вільні назавжди
У світі, де нема тиранів,
Нема страждання і біди
І, головне, нема кайданів.

Не плачте, мамо, Божий суд
Свій вирок виніс вже по суті.
А ми несемо варту тут
Людьми і Богом не забуті!

 

 

Не плач, мамо, не треба,
Я вже давно на синьому небі.
За Україну нашу я стояв,
Спиною весь народ оберігав,
За волю нашу поліг на Майдані,
Там було так страшно як на тирані.
Але ми здобули волю бажану.
А я, моя ненько, ангелом стану,
І думка про мне в серцях не згасанна!!!

 

Пісня «За Україну»

 

 

Пливуть по морю, як човни –

По морю руку, по морю сліз і гніву.

Пливуть в човнах розтерзані сини

На хвилі молитов і переспіву.

Так ніби в жилах замерзає кров,

А потім б’є у скроні голос крові

За тих, хто тихо жив, а відійшов

У дзвонах слави праведним героєм.

Пливуть човни, гойдає кожну лодь

Людська долоня, тепла і тремтяча,

Човнами править втишений Господь,

А серце розривається і плаче.

І кожна мати плаче, і пече

Їй кожна рана у чужого сина.

Стоїть Майдан братів – плече в плече

І разом з ним ридає Україна.

Нехай же вам, Герої, віддає

Святий Петро ключі від того раю,

Де убієнний ангелом стає,

Бо він герой. Герої не вмирають.

Просто йдуть з Майдану – в небо.

В лицарі -  зі смерті .

Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…

Героям слава – вписано у серці.

 

 

Я чула, мамо, що Герої не вмирають.

 Але скажи, матусенько, чому?!

 Якщо дістався татко вже до раю,

На що в молитві Господа благаю

 Життя небесне дарувать йому? –

 Ой, доню, нам за правдою в гонитві

Сердець шматочки краяв болю сум.

Та знай же, доню, що лише в молитві,

 У ній єдиній, вірі непохитній

Збирає татко спокою росу.

 А ти його також в молитві чуєш,

Бо він тебе оберігає тут.

 Вони не вмерли, небо їх віншує,

І в молитва́х ми, донечко, відчуєм,

 Що ці Герої у серцях живуть.

 

І знову дорога у тебе,

Та тільки на цей раз – остання…

Остання дорога – до Бога,

Страшна і важка… Прощання…

Поглянь, нині вся Україна

 Зібралась тебе проводжати.

Зійшлись побратими і друзі,

Вони допоможуть здолати,

Тобі оцю чорну дорогу.

Вони тобі плечі надійні

Підставлять востаннє, й з порогу

Оселю, яку покидаєш

З тобою вони ітимуть…

В цім світі у мить невблаганну

Не зрадять тебе побратими,

Бо й ти їх не зрадив ніколи,

Знав дружби і зради ціну,

Ти їм простягнув свою руку,

А треба – і дві, не одну.

І ти підставляв свої плечі.

Й окраєць ділив без вагання,

Коли покидали їх сили,

Ти першим ішов – не останнім.

Пора вже, мій брате, збираймось,

Твій шлях бо такий ще далекий…

Чуєш, у небі високім –

Прощально курликнув лелека…

Крізь хвилю людського прибою

Несуть тебе дужії руки,

Земля ще чорнішою стала

Від болю, від горя й розпуки.

Від сліз навіть сонця не видно,

Зболілась, зридалась краса…

Ідеш … Вся твоя Україна

Проводжає тебе в небеса.

 

А СОТНЮ вже зустріли небеса…

Летіли легко, хоч Майдан ридав…

І з кров’ю перемішана сльоза…

А батько сина ще не відпускав…

Й заплакав Бог, побачивши загін:

Спереду – сотник, молодий, вродливий

І юний хлопчик в касці голубій,

І вчитель літній сивий-сивий…

І рани їхні вже їм не болять…

Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…

Як крила ангела,злітаючи назад,

НЕБЕСНА СОТНЯ в вирій полетіла…

 

 

Поплач моє серце, гіркими слізьми,

Бо вже не побачиш його між людьми.

Життя він віддав за Вкраїну свою.

Він янголом став найсвітлішим в раю.

Він янголом був, але крила ховав

І промінь тепла свого всім дарував.

Він є разом з нами в цей час, у цю мить,

Бо пам’ять вогнем завжди в душах горить.

Поплач, моє серце, чимдуж заридай,

Та янгольське світло в душі заховай.

 

Пісня «Повіяв вітер степовий»

 

 

Увесь Майдан співає "Пливе кача"...

- Та так, Устиме, вони нас не бачать,

 Тому-то плачуть, от тому-то й плачуть.

 

Скажіть нам, Юро, Ви вже тут давненько,

Чому і тут, і тут щемить серденько?

- Тому, Назарцю, що воно безсмертне,

Тому-то й терпне, от тому-то й терпне.

 

Георгію, Михайле і Сергію,

Не українці за вкраїнську мрію?

- Ми українцями давно по духу стали.

Тому повстали, от тому повстали.

 

А ти, Андрію, що служив театру,

Мабуть, сумуєш за вогнями рампи?

- Та так, сумую... Їх народ вмикає -

Дивись палає, он Майдан палає!

 

Скажіть, Миколо, Ви ж вчителювали?

Ви ще багато дітям не сказали...

- Я так любив їх!.. Та вони зуміють...

Все зрозуміють, швидко зрозуміють.

 

Сусіде, брате, і синочку, й тату,

Чому на небо вас пішло багато?

- Тепер небесна сотня ми крилата,

Щоб зберігати, вас оберігати!..

 

Ти знову , Боже, нас осиротив-

Найкращих взяв… Та чом же, чом же їх

Ця звістка, мов тяжке – тяжке прокляття!

Ця звістка, мов страшний, тривожний дзвін!

Такі не тліють – світять стосвічково,

Вони тобі потрібні, Боже теж,

Будь справедливим, годі віднімати!

Бо ж ти найяскравіших в нас береш!

Тобою взято їх у нас доволі,

І знов береш, і знову – перед час!

Народ ми грішний, але ж чи найбільше?

За що ж ти так караєш, Боже, нас?

Вони між нас – то щедрий дар від тебе,

Вони ж приходять нас порятувати…

Шляхи твої незвідані, о Боже –

Ти можеш як подати, так і взяти…

Лишай їх нам, бо тут їх більше треба,

Молю, ми в тебе не найгірші діти,

Тут стільки темряви! – О, Спасе!

Хто ж буде тут, у ній, для нас світити?

Найкращих взяв – шмат серця в нас відкраяв,

І вже йому боліти і боліти…-

Ця рана кровоточитиме завжди,

Вона із тих, котрі не загоїти.

 

Пісня «Війна»

 

 

Небесна сотня вже несе на небі варту… 
Простіть мене, хлопяточка, простіть!
Я не змогла вас рідні захистити,
І тілом, кулі, що летіли в вас, спинить…
Душа ридає, очі гірко плачуть,
І серце рветься навпіл від думок…
Я не змогла вас, рідні, захистити
А вас на небі, певно, вже прийняв Пророк…
Тарасе, батьку, захисти їх прошу!
У рай всю сотню пишно проведи,
Вони вмирали не за славу й гроші - 
За Україну вмерли в боротьбі!
Хай прийме їх святе козацтво
До лав своїх звитяжних і ясних!
Небесна сотня - вже в небеснім братстві
Сміливців воїнів простих…
Простіть хлоп’ята, і спочиньте з миром,
Простіть, і не тримайте, прошу, зла..
Ви показали, що Вкраїна має силу,
А сила не помре, вона завжди жива!

 

Схиляємо голови перед Героями Небесної сотні, котрі відійшли у Вічність заради України, заради життя майбутніх поколінь.

То ж вшануємо їх пам’ть хвилиною мовчання.
 

Пісня «Боже послухай благання».

 

 

"Засвіти свічку"(педагог-організатор  Сенів Г. І.  див. галерею)

 

 

 

Правове виховання

 

  Гриневич Лілія Михайлівна